Операція «Детоталіризація»: суть системи, яку треба змінити

   У новітній українській політичній історії було багато пропозицій щодо зміни системи влади: і одразу після проголошення незалежності, і коли приймалася перша Контституція 1996 року, і кожну зміну Конституції обгрунтовували необхідністю «змінити систему влади». 

   Але система вперто не мінялася. Принцип «єдиноначалія», коли одній посадовій особі (і передовсім – президенту) намагалися підпорядкувати всі гілки влади, - залишався незмінним. Апогеєм концентрації влади в одних руках стала епоха Віктора Януковича. 

    У тоталітарних режимах вся влада підпорядковується одній особі (в СРСР це був генсек). У демократичних країнах вона ділиться на три основні складові: законодавча, виконавча і судова гілки, які діють незалежно одна від одної. В Україні, попри правильно розписані конституційні повноваження, 23 роки продовжують шукати «генсека». За мовчазною згодою суспільства, ключовим завжди лишалося питання: хто в державі найголовніший? 

     Щоправда, після проголошення незалежності певний час «головним» був парламент – але тільки до обрання президента у 1994 році. Потім все повернулося до звичної моделі персоніфікованої влади. І так було за всіх президентів. Епоха Януковича є найпоказовішим взірцем того, як одна людина керувала і партією (хоча президент не має такого права), і парламентською більшістю, і урядом, і судовою системою, не кажучи вже про Генпрокуратуру. Усе було підпорядковане єдиному центру. Конституція формально цього не дозволяла, але на реалії українського життя це не впливало. Під час революції 2013-14 років ми побачили, до яких крайніх наслідків призводить тоталітарна модель управління.

   Отже, «зміна системи влади» - це відмова від пошуку «головної людини в країні» («генсека», «царя», «берегині» абощо). Це побудова влади на принципах демократії, тобто – реального поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. Цей поділ має бути закріплений не лише в Конституції, але й через систему законів, які треба чітко привести у відповідність до європейських принципів і європейської практики. У цьому контексті судова гілка – основа для того, щоб організація влади в Україні нарешті почала відповідати європейській системі. Не працює суд – не працюють закони.

         Носії системи влади

    Тепер питання: хто є носієм «вірусу тоталітаризму»? Хто його постійно відтворює, не зважаючи на Конституцію? Це окремі «невдало підібрані» люди – чи організації?

    Закони ухвалює парламент. Склад парламенту формують політичні партії. Після повернення до Конституції 2004 року, повертається і суто пропорційна виборча система. Фактично, і характер законів, і стан судової системи, відображають те, якими є за своєю суттю політичні партії. 

    В українській політичній історії усі партії утвоювалися під лідера. Тобто під умовного диктатора, який одноосібно приймає рішення. І коли цей лідер попадав у владне крісло, він відтворював у масштабах держави ті методи керівництва, які практикував у своїй партії. 

    Партії, представлені сьогодні в парламенті (зокрема, «Батьківщина»), уже мали можливість змінити законодавчий каркас, який би переформатував систему влади, – вони були владою і на рівні уряду (мали свого прем’єра), і на рівні законодавчої гілки (демократична більшість 2007-09 років). Переформатувати ВР, сформувати демократичну більшість і дати політичне завдання ухвалити закони, відповідні до європейських принципів, міг і Президент Ющенко. У 2005-09 роках була можливість змінити відверто тоталітарні закони, за якими, до речі, потім засудили і Луценка, і Тимошенко. Але, попри постреволюційну ейфорію, жодних системних демократичних реформ не відбулося – змінилися лише обличчя. 

    Отже, зміна системи влади з тоталітарної на демократичну може розпочатися лише після появи в українській політиці демократичних (а не вождистських) партій, які самі будують свою партійну діяльність за принципами європейської демократії, ухвалюють у парламенті відповідні закони, а потім керуються ними. 

«Перезавантаження». Як змінити владу кадрово?

  Опозиція не стала представником Майдану у парламенті. Попри бажання політиків ототожнити себе з Майданом через повторення ключових слів «ми» та «наша перемога», Майдан так і не ототожнив себе з ними. Недовіра лише зросла. Їм не вірять, їх хочуть контролювати, і тому Майдан не розходиться.

    Але як зробити так, щоб у Верховній Раді опинилися представники Майдану? Як Майдан може стати владою?

    Нинішня влада є двополюсною. Вона поділена між двома великими гравцями: Партією регіонів та «об’єднаною опозицією», яку зараз представляє передовсім «Батьківщина». 

    Біполярна модель – це запрограмована постійна конфронтація. Ми проходили це і в геополітиці. Згадайте чорно-білий світ СРСР-США, який ледь не загинув у ядерній катастрофі. Лише після цієї ядерної загрози світ почав трансформуватися на багатополюсний. 

    Біполярна модель влади в Україні – це постійна громадянська війна і громадянський конфлікт, поділ на Схід і Захід, загроза сепаратизації або й розколу країни по лінії Дніпра. Це заблокований парламент – після виборів він практично не працював, бо дві протиборствуючі частини ніяк не могли «перетягнути канат» на свій бік. Саме їхня політична конфронтація і призвела фактично до громадянського конфлікту і жертв.

    Ця модель тримається на двох китах: високому прохідному бар’єрі та непомірно великих коштах неконтрольованого походження, необхідних для ведення виборчих кампаній. 

     Законодавчо цю модель створили Партія регіонів і «Батьківщина». Саме вони в 2009 році за домовленістю підвищили прохідний бар’єр та заборонили участь блоків у виборах. Це фактично дозволило їм монополізувати свої електоральні поля. Маючи в розпорядженні великі капітали, вони задавали і фінансову планку виборчих кампаній. Останні президентські вибори в Україні, співставно з ВВП країни, були більше, ніж у 450 разів дорожчими, ніж останні вибори у президента Франції. А парламентські – здається, у 20 разів дорожчі, ніж у Польщі. Йдеться про виборчі бюджети партій і кандидатів у президенти. Невеликі партії, або ж партії, що не мали кількох десятків мільйонів доларів, не мали шансів пройти в парламент. 

    Де-факто відбулася підміна демократичних принципів: політичні сили змагаються не програмами, а кількстю грошей. Це демократія лише формально: ти маєш право обирати, але не маєш можливості побачити альтернативу. Її затіняють «джинса», платні ток-шоу, масована реклама, пайки та копійки, які дають перед виборчою урною збіднілому народу.

    Як ліквідувати цю монополію? Як впустити в парламент ті сили, що самоорганізувалися і виявилися під час революції – це молоді люди, мале й середнє підприємництво, національний патріотичний інтелект, який пішов на Майдан віддавати своє життя задля демократичної європейської України? Що дозволить людям без грошей, без адміністративних ресурсів, без власних ЗМІ, навіть без структурованих політичних сил, бо вони тільки зароджуються, але які мають патріотизм і нове бачення, як має розвиватися Україна, - стати владою за результатами вже найближчих виборів?

     «Вливати» їх в існуючі політичні структури – це змушувати грати за тими правилами, які в цих структурах вже встановлені і які точно не влаштують нове покоління політиків. Змушувати змагатися в умовах існуючих законів – це гарантовано прирікати на поразку хоча б через фінансову неконкурентоздатність. 

     Найперше, що треба зробити, аби в політику пішла «нова кров» – це максимально знизити прохідний бар'єр, аж до 1%. Друге – жорстко обмежити кількість коштів, які залучаються у виборчі перегони, і дуже чітко встановлюватися єдині правила ведення агітаційних кампаній. І третє – це привести до парламенту демократичні партії: у законі про політичні партії необхідно жорстко і чітко прописати принципи фінансування партій, а прокуратурі і судам – дати повноваження контролювати їх дотримання.

     Тільки ліквідувавши політичну монополію, яка утворилася під біполярну модель «білих і синіх», можна відкрити двері законодавчого органу для нових людей, які, зокрема, вийшли на Майдан. А відтак – і до нової якості української влади.

Чому потрібні вибори до ВР 

   Теза «в усьому винен Янукович та його оточення» вже активно експлуатується обома частинами парламенту. Вона легітимізує позицію, що зараз достатньо лише позачергових президентських виборів, а парламент і місцеві органи влади можуть працювати до 2017 року. 

    Але треба чітко усвідомлювати, що доведення країни до стану громадянської війни і жертв – це не лише відповідальність влади, але й відповідальність (або безвідповідальність) опозиції. Майдан має допомогти усвідомити це тій більшості, яка сформувалася і вже почала звично ділити портфелі, – з надією на те, що народ швидко забуде про свої вимоги, як це було у 2004 році, і все повернеться на круги своя. 

    Нинішня Верховна Рада – це та ж за складом Рада, яка допустила жертви. А нинішня більшість утворена за участі тих, хто вчора був у лавах «злочинної влади». Нічого не змінилося і на місцях. За таких умов Майдан має змусити парламент призначити позачергові вибори і до ВР, і до місцевих орагнів влади. Суспільство, яке пережило стан громадянської війни, повинно отримати право на формування таких органів влади, які ніколи не допустять ні громадянського протистояння, ні тим більше кровопролиття. 

       Щодо люстрації. Поза сумнівом, вона вже розпочалася завдячуючи революції. Але для того, щоб провести люстрацію по всій вертикалі, недостатньо схвалити закон. Запобіжником має бути система громадського контролю. 

       Бо події в Україні після революції вкотре нагадують «Весілля в Малинівці». Не секрет, що більшість нинішніх депутатів уже побували в усіх політичних силах. Сьогодні вони черговий раз поміняли «красные звезды» на жовтоблакитні стрічки – і знову вони герої, готові працювати у владі. 

      Чому суспільство знову і знову сприймає політиків, проти яких були гучні корупціні скандали? Чому все забувається, щойно при новій владі він скаже гарне слово? Таку народну «великодушність» ми спостерігаємо вже 23 роки. Спочатку рухівці вибачили комуністів і почали з ними будувати незалежну Україну; після помаранчевої революції 2004 року вибачили представників попередньої влади, які моментально обсіли всю вертикаль; тепер серед «прихильників Майдану» знову з’являються «колишні», або ж просто люди з дуже сумнівною «кредитною історією». 

       Я думаю, що зараз, на відміну від 2004 року, набагато силнішими стали елементи громадяського суспільства. Самооранізація у вигляді Самооборони, Правого сектору, Автомайдану та інших громадських ініціатив – так швидко вони не розійдуться, і певний час будуть виконувати роль громадського контролю за діями нової влади. 

       Але як зрозуміти, чи зміниться зараз система влади, про яку говорять всі?

«Маркери» змін 

    ЄС чітко заявив, що Україні потрібні системні демократичні та економічні реформи, і саме під такі реформи він готовий давати кошти. Чи здатні будуть ця нова парламенська більшість, уряд і майбутній президент почати змінювати систему влади – чи, навпаки, блокуватимуть розвиток громадянського суспільства? Це дуже швидко покажуть події. «Опорними точками» для розуміння, чи рухається ситуація в бік реформ, найближчим часом будуть такі дії парламенту:

1.Заборона комуністичної ідеології та КПУ. Саме КПУ лишається носієм, «оберегом» тоталітарного менталітету. І саме тому (як не дивно декому може видаватися) під час революції люди почали зносити пам'ятники Леніну. Вони відчувають, що щось в Україні не те: поки стоїть Ленін – поки в Україні немає демократії.

2.Новий закон про вибори – зменшення прохідного бар’єру до 1%.

3.Новий закон про політичні партії, який встановить жорсткий контроль за фінансуванням партій та їх виборчих кампаній. 

4.Призначення дати дочасних парламентських та місцевих виборів. 

     Це й дасть відповідь на запитання, чи хочуть нинішні політики допустити до парламенту «нову кров». Бо лише вона здатна принести в політику демократичні стандарти, назавжди поховавши тоталітарне минуле України. 

     На сьогоднішній день зміну системи влади я вважаю завданням №1 для Майдану. Цього разу Майдан повинен виконати свою місію до кінця: примусити законодавчий орган іти шляхом розбудови демократичної системи влади, а не консервування тоталітаризму. 

 

Юрій КОСТЕНКО, народний депутат України 1-4 та 6 скликань.

Партнери та друзі

Skarbynatsii 160x80

Галерея

Наші контакти

Секретаріат

04071, м.Київ,

вул. Верхній Вал 30А, 4-й поверх

Тел: (044) 425-21-15

 

 

JoomShaper
Розробка сайту   Original without effects on transparent background 333x75