Коли на полі бою тримають зброю професійні військові — це нормально. Коли вони зазнають поранень та навіть гинуть — це трагічно, але… в них така професія — захищати Батьківщину. Вони готові, навчені, вони на роботі. Тому аномальне, на перший погляд, явище — участь у війні людей виключно мирних професій: учителів, науковців, будівельників, журналістів, поетів, соціальних працівників.

Аномально, але факт. Із зони АТО повернувся Олександр Смірнов, відомий в Україні та за її межами археолог-практик, старший викладач Інституту історії та права Національного університету імені В. Сухомлинського, співробітник Інституту археології Національної академії наук України. Повернувся поранений, але блиск в очах не згас, патріотизм величезний, і найбільше бажає повернутися до своїх хлопців, які знову в зоні АТО.

Претензії у всіх різні

Знання археології знадобилися Олександрові Смірнову на війні. Фото з архiву редакцiїОлександра знаю давно. Він постійний співрозмовник із приводу археологічних знахідок в області. Матеріали з його коментарями та розповідями частенько публікував «УК». До речі, перше, про що спитала, — про дивну сенсацію. Днями кілька інтернет-видань опублікували «новину», начебто на острові Березань знайдено православний хрест-енкалпіон. І коментарі дає Олександр Смірнов. Посміялися разом. Адже хрест знайдено рік тому, про що, до речі, писала наша газета. Другого хреста не було.

Археолог краще почувається в стінах рідного вишу

Викладач-археолог опинився на війні як офіцер, старший лейтенант. Військову кафедру закінчив

років десять тому у званні молодшого лейтенанта, після перепідготовки отримав вище звання, приписали його до 79-ї аеромобільної. Повістки в руках не тримав.

Зателефонували з військкомату, прийшов з речами. Щоправда, відразу не взяли. Не знайшлося посади, відповідної його званню та спеціальності. Тож потрапив до армійських лав із другого заходу. Став заступником командира роти хімічно-бактеріологічного захисту в 79-й. Три тижні проходили бойовий вишкіл на полігоні, відвідували тактичні заняття, з вогневої підготовки. Згодом базовий табір в Херсонській області, навчання «Весняна злива», і — в бій.

Звісно, про бої Олександр розповідає чимало. Втім, цікавили поширені в суспільстві запитання: чому держава не допомагала, чому так довго залишалися в «котлі», чому не мали елементарних військових речей?

«Та все ми мали, — відмахується Олександр. — Але, вибачте, претензії у всіх різні. Мені видали бляшану каску, один комплект форми, берці українського виробництва. Захищає погано, носити незручно, але є. В інституті скинулися грішми на кевларову каску та комплект форми. Безумовно, величезне спасибі волонтерам. Без їхньої допомоги ми б не протрималися. Але просто для себе підрахував: якщо порівняти волонтерський рух і те, що робить держава, то друге переважає.

Треба було забезпечити щоденне харчування на три тисячі людей, видати обмундирування, нараховувати зарплату (звичайний боєць отримує до 3,5 тисячі гривень), паливно-мастильні матеріали. Вважаю, витрати держави були колосальними. Звісно, хочеться мати англійські берці й форму. Але не та ситуація, аби перебирати харчами».

Так, Сашко звик до труднощів, обмежень, життя в польових умовах. Не кожен зможе витримати. Особливо коли два тижні перебуваєш у «котлі», стріляють з «Градів» і відповідаєш за життя інших.


Бог любить Україну та ВДВ

Відомо, що 79-та аеромобільна бригада допомагала прикордонникам. Так офіційно називалася їхня місія. Але довелося бути і прикордонниками, і розвідниками, і артилеристами, і снайперами. Бо справжня війна. У тому, що вогонь вели з-за кордону, — жодного сумніву.

«Усе бачили на власні очі, — розповідає Олександр, — а що стосується батальйонів так званих ДНР та ЛНР, вони на військове зіткнення з бригадою не йшли — боялися. Легше ж воювати із жінками, дітьми та старими, мародерствувати, капостити».

На запитання, чи було страшно, відповідає відверто: «Страшно було постійно. Якщо ти нормальна людина, то страшно завжди. Навіть коли немає обстрілів, постійно перебуваєш у стресовому стані. Пост може не попередити про засідку, безпілотник — скинути гранату. Бувають різні несподіванки. І тривога була постійна — за бійців. Я ж відповідав за життя 50 людей».

Про те, як вибиралися з «котла», Олександр Смірнов розмірковує, як військовий історик. «Те, що відбувалося, було пеклом. Кордон ми втримали, два тижні були в повній ізоляції, під постійними обстрілами. Але в жодні історичні рамки та військові правила не вкладається кількість жертв і поранених. За тієї потужності прориву та інтенсивності вогню втрат мало бути в рази більше. В історії є статистика подібних проривів. Те, що зробили бійці бригади, виходячи з оточення, не піддається жодному поясненню. Зробили неможливе. Коли доповідали «нагору», що в нашому підрозділі загиблих немає, нам не вірили. Так, були контужені, техніка знищена вщент. Але живі. Хлопці, вийшовши з прориву, молилися зі словами «Бог любить Україну і ВДВ». Така з’явилася молитва».


Під час прориву Олександра поранено. Втім, каже, було не так боляче фізично, як морально, почувався тягарем, «мішком з картоплею». Тож на війні треба бути здоровим.

Коли 8 серпня Миколаїв зустрічав бійців 79-ї аеромобільної, техніка, якою діставалася рота Смірнова, зупинилася в Запорізькій області. Вони замикали колонну, підбирали дорогою зламану техніку й самі їхали на чужому БТРі. Власних машин не залишилося — все знищено. А їх забрати вже було нікому. Тоді вперше були вражені людською чуйністю. Дізнавшись про біду наших вояків, жителі Запорізької області, Мелітополя просто оточили їх піклуванням. Масово підвозили їжу, навіть колесо для БТРа десь знайшли. Хлопці дивувалися — давно не відчували стільки доброти.

Удома їх зустріли як героїв. Щоправда, усміхається Олександр, почувався екзотичним папугою. Студенти, викладачі, родичі, знайомі приходили подивитися на нього, помацати, порозпитувати. Перший шок був, коли побачили картинки з мирного життя. Виявляється, люди сидять у кафе, дівчата ходять у гарних сукнях, ніхто не лякається гучних звуків. Студенти навчаються, викладачі читають лекції. І Олександр Смірнов відразу після лікування в шпиталі на деякий час повернувся до основного улюбленого заняття.

Пригодилося вміння копати

Професійні знання, вміння, навички знадобилися Олександрові під час воєнних дій. По-перше, археологи найкраще за всіх уміють копати. І ця навичка рятувала життя багатьом. Окопи та бліндажі копали всі, а заступник командира роти Смірнов і сам працював, і, знаючи особливості грунтів, підказував кращі варіанти.

Пригодилася і така археологічна звичка, як ведення щоденника. Все, як на розкопах: опис кожного дня без емоцій. Тільки зміст щоденника інший. Умовно. День перший — хлопці повернулися живі, нас обстріляли. День другий — хтось захворів, стрілянина, безпілотник. Нині щоденник зберігають як історичний документ. Може, через кілька століть стане артефактом.

Допомогла на війні й спостережливість. «Я і раніше казав студентам, — продовжує Олександр, — археологічні розвідки від військових мало чим відрізняються. Щоправда, в першому разі слід тільки на землю дивитися, придивлятися, а в умовах війни оком охоплюєш більшу площу».

І до польових складних умов археологові звикати не довелося. Півторалітрової пляшки води цілком достатньо, щоб прийняти душ. Сира кукурудза з полів, коли закінчилася їжа, рятувала від голоду. Побутові питання значення не мали. А спати в наметах, у спальниках на землі — взагалі нічого дивного. Єдине, шкодує Олександр, забрав до зони АТО всі спальні мішки, відведені для археологічної експедиції. Там вони і згоріли.

Шкодує і за археологічними знахідками. Складно уявити, але і на війні примудрився вести розкопки! На річці Кальміус розкопали козацький хутір ХVІІІ століття. Знайшли кераміку, козацькі люльки. Довести не зміг, бо машину, з якою йшли в прорив, підірвали.

Весь час, перебуваючи в зоні АТО, Олександр Смірнов контактував із колегами, які влітку вели розкопи на острові Березань. Зазвичай там працює експедиція із трьох груп: миколаївська, київська, із Санкт-Петербурга. Цього року пітерців не пустили офіційно, але більшість із них приїхали самі — волонтерами. На Березані, як і торік, знаходили печі, предмети побуту, кераміку. Проводили розкопи традиційно в Дикому Саду, Ольвії, Розанівці. В Розанівці, до речі, зробили сенсаційне відкриття. У внутрішніх шарах античного поселення виявлено некрополь катакомбної культури. Такого ще не було. Науковці поки що висувають версії.

А Олександр висловив власну версію того, що відбувається на сході країни: «Це війна криміналу, продажних правоохоронців, усіх тих, хто загруз у корупційних схемах. Вони звикли підкорятися своїм князькам. Новій владі підкоритися не змогли. Плюс конфлікт підтримується ззовні. Якби не російські «Гради», все б завершилося ще в червні. Зеленопілля показало, що ми не дійшли 20 кілометрів до Луганська, як нам почали стріляти в спину. Якби не було перших залпів, Донбас був би українським».

Нині Олександр проходить курс реабілітації, згодом його чекає висновок медичної комісії. Він знову рветься в бій, до своїх. Адже, як і всі, палко бажає миру для країни. 

 

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/ekspediciya-pidvishenoyi-nebezpeki/