Лідія Козуля, депутат Ковельської районної ради від Української Народної Партії:

   "Я з Ковеля, Волинь. Хочу вами розповісти одну історію. На Майдані у Києві ми зустрілися із побратимом з Криму - зовсім інша частина України. Це Сашко, який живе у 20 кілометрах від Сімферополя. Він приїхав з чорно-червоним прапором.

    З ним він стояв на барикаді у Маріїнському парку 18 лютого. Ми його там і втратили, коли почалася сутичка. Ми його два тижні шукали, не могли знайти. Знайшовся він завдяки небайдужим людям у Деснянському ізоляторі тимчасового тримання, з якого його визволила депутат Верховної Ради. Так поки ми його шукали, у нас була його сумка. І нам довелося її відкрити, щоби дізнатися бодай якусь інформацію про хлопця. Так виявилося, що ця дитина, 24 роки, що він писав на барикадах вірші. Ми їх побачили, коли шукали якійсь телефони у його записнику. Зараз я прочитаю вам один з них:

Мені не соромно за прожите життя,

Бо я був з побратимами, безстрашними людьми

Які побудували острів правди, 

справедливості і волі.

Бо іншої немає долі

Тільки по совісті робить

Навчати діточок батьків любить

Вільні говорить думки

Та рідну хату боронити

Нас не здолати вже нікому

Ні Беркуту, ані ОМОНу

Московському Путантамону

 І ще він написав такі слова: "Мені не соромно буде сказати "Я був непокорний перед злодієм і хамом". Я прошу Кримську організацію вшанувати цю людину, підтримати." 

 

   

    Голова Кримської організації Української Народної Партії Олег Фомушкін розповів, що знає хлопця і що він живим і неушкодженим повернувся тоді до Криму. Сповідь цього хлопця Олег Фомушкін написав у останньому номері газети "Кримське слово" (на жаль, через загрозу своєму життю і здоров'ю у пана Олега немає можливості продовжувати випускати газету на окупованій території) . У ній він з згадує побратимів з Волинської організації УНП та розповідає про свій полон.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   "18 лютого о 10.30 я з побратимами з Волині направився до Верховної Ради, аби своєю присутністю змусити провладних депутатів проголосувати за Конституцію 2004 року. Але нашим планам не судилося статися, бо скоро дорогу перегородили Внутрішні війська. На наші прохання перейти на сторону народу ніяк не реагували. Один зі старших сказав мені: “Йди додому”, на що я відповів: “Я – вдома”. Через декілька годин почалась якась штовханина біля військових щитів, та один ВВшник не витримав і вдарив людину гумовим кийком. Ця людина виявилася звичайним киянином. Хочу приточнити, що мешканці Києва намагалися по всяк підтримати постраждалих, і приносили молоко та лимони для тих, хто надихався сльозогінного газу. Цей удар з боку ВВшника дав початок активним діям з обох боків.

   Після чотирнадцятої години почався штурм наших позицій в Маріїнському парку Києва. Спершу йшов “Беркут”, за ним – “тітушки”, які кидалися камінням і коктейлями “Молотова”, та і “Беркут” не цурався такої практики. Коли ми почали масово відходити, мені потрапила в голову цеглина, що збила з мене каску, а друга розбила голову, після чого я впав на землю. Я закрив голову руками, намагаючись захистити її, бо кожен, хто проходив повз мене лежачого, бив ногами, а хтось вдарив биткою по нозі біля коліна. Через деякий час до мене підійшла людина в формі і наказала двом в цивільному відвести в табір Антимайдану.

   В медпункті Антимайдану мені намагалися оказати першу допомогу, але там не було навіть бинту, – голову мені перев’язали білими ганчірками й відвели до штабу, принаймні так вони сказали. «Штабом» виявився звичайний намет, в якому полонених клали прямо на підлогу, зв’язували руки й забирали все з кишень. В мене забрали мобілку, але документів не знайшли, бо вони були у хлопця із Севастополя, тому “тітушки” випитували його адресу, аби розправитись з його родиною. Взагалі, у палатці були всі в цивільному, але пізніше зайшла людина у формі, й наказала передати кульок з гранатами, ніби це були пиріжки, я бачив, як йому передали якійсь пакет. Зі сцени лунало: ”Эти коричневые революционеры хотят забрать у нас светлое будущее, к котрому ведет наш президент Виктор Федорович”  і таке інше.

   В полоні я намагався як можна більше побачити та почути, а на підлозі підібрав загублений кимось хрестик.  Зважаючи на це, мені зробили декілька зауважень, а хрестик забрали, коли його побачили в моїй руці. Полонених постійно звинувачували, що вони “фашисти”, говорили:”Мы такие украинцы, как и вы, мы любим Украину, но не так, как вы.” Лежачи, я думав про те, чим же відрізняється моя любов до рідної країни та тих, хто охороняв мене, що ж вони вкладають в це поняття. А ще я думав про порятунок, про втечу, про те, як мене заберуть міліціянти, що питатимуть, що їм відповідати. Також задавався питанням: ”Яка буде реакція західних областей?”. Згодом прийшли нардепи з лікарями швидкої, і мене та ще шістьох забрали до лікарні № 17, пам’ятаю двоє були з Києва, решта – ні. Наступного дня з лікарні мене забрала нардеп Ірина Геращенко й відвезла до людей, які зголосилися мене прийняти. Мені купили мобільний телефон, квиток додому, і вже 22 лютого я був у Криму".

   Олександр (з міркувать безпеки, зважаючи на обстановку в Криму, прізвище автора не висвітлються)

Партнери та друзі

Skarbynatsii 160x80

Галерея

Наші контакти

Секретаріат

04071, м.Київ,

вул. Верхній Вал 30А, 4-й поверх

Тел: (044) 425-21-15

 

 

JoomShaper
Розробка сайту   Original without effects on transparent background 333x75