Дайджест УНП | В Україні треба зупинити фінансування олігархічних партій

Одним із інструментів боротьби з олігархами та впливом великого капіталу на політику в Україні мав стати закон про фінансування партій, ухвалений ще наприкінці 2015-го року, наголошує «Слово і діло». Тоді законопроєкт входив до пакету так званих «безвізових» ‒ тобто такий, що ухвалювався за рекомендаціями ЄС і потрібен був для отримання Україною безвізового режиму.

Закон передбачав пряме державне фінансування статутної діяльності партій, не пов’язаної з їхньою участю у виборах. Також йшлося про часткове відшкодування витрат партій на передвиборчу агітацію. А ще партії могли претендувати на бюджетне фінансування у разі, якщо на останніх чергових чи позачергових виборах народних депутатів вони набрали не менше 2% голосів виборців.

У 2019-му році закон був суттєво відкоригований ‒ було скасовано фінансування партій, які не подолали 5% бар’єр та не потрапили до парламенту, а також був зменшений обсяг фінансування для вже парламентських політичних сил.

Таким чином, як зазначає дописувач видання політолог Олександр Радчук, вже зараз найбільшим реципієнтом державного фінансування стала парламентська партія «Слуга народу», яка має більшість місць у парламенті.

В контексті ухвалення нового закону про олігархів державне фінансування партій знову стає як ніколи актуальним питанням для гармонійного розвитку партійного життя в Україні. Наскільки допомагає нинішній закон у цій меті – питання як ніколи актуальне, наголошує автор.

Він нагадує, що наступного року у державному бюджеті закладено майже 900 мільйонів гривень на фінансування партій, левову частину з яких має отримати саме партія монобільшості. І хоча збільшення фінансування партій пов’язане із розміром прожиткового мінімуму, ситуація виглядає так, що із посиленням антикорупційного законодавства, звідки і як можуть з’явитися нові політичні партії із системним фінансуванням – залишається загадкою. А, отже, суттєво страждає принцип змагальності.

Дописувач вважає, що в контексті антиолігархічного закону найбільш раціональним було б внести деякі важливі новації. По-перше, у законі «Про політичні партії» чітко визначити напрями, які повинні фінансуватися з держбюджету. По-друге, потрібно суттєво обмежити можливості для використання медіа та реклами під час виборчої кампанії. Цей крок стимулюватиме партії до розбудови осередків та більш чесної політичної конкуренції. А ще – може суттєво знизити рівень витрат на медійну складову. І, як наслідок, вплив тих самих олігархічних груп на партійне життя та розвиток політичних брендів. На цьому наголошується в статті «Гроші на демократію: чи допомагає держфінансування розвитку партійного життя».


Коментар лідера УНП Юрія Костенка щодо того як Україні відійти від олігократії і прийти до європейської демократії.

Ідеологічні партії в демократичному світі виконують головну місію – проводити частину суспільного інтересу (економічного, соціального, екологічного тощо) в державній політиці. Українська політична система так не працює. Нагадаю, що формально процес творення політичних партій в Україні розпочався після проголошення незалежності. Більшість партій право, правоцентристського, християнського та ліберального спрямування утворювались із середовища Народного Руху України – громадської організації, що увібрала в себе практично весь спектр політичних уподобань. Але, попри масову партизацію української політики на початку 90-х, «Закон про політичні партії» було введено в дію лише 5 квітня 2001 року. Майже ціле десятиліття базовий інструмент демократії – політична партія – розвивався без жодної правової норми та практики демократичних країн. І тому більшість із начебто ідеологічних за назвою партій демократичного штибу продовжували копіювати практику діяльності КПРС. Де головним завжди і в усьому були не ідея чи програма, а генеральний секретар. Тому й не дивно, що більшість українських партій, демократичних та ідеологічних за назвою, поступово перетворювались у політичні організації суть яких відображає крилатий вислів комуністів – «мы говорим партия – подразумеваем Ленин, мы говорим Ленин – подразумеваем партия».

Виключно лідерський характер сьогоднішніх українських партій підтверджує і соціологія. Бо на дільницях виборці, як правило, називають лідера, за якого збираються голосувати, а не назву партії. І тим паче не її ідеологію.

Такий розвиток політичної системи в Україні сприяв тому, що замість суспільного інтересу в державну політику все більше інтегрувався приватний інтерес великого капіталу. Який стрімко розвивався в Україні і якому було дуже легко домовлятися з лідером партії про свої особисті преференції.

Сьогодні в українському парламенті практично всі партії та депутатські групи з позапартійного середовища персоніфіковано представляють інтереси найбільших олігархів України, а не суспільства. В цьому і полягає головна вада української політики. На відміну від західної демократії в Україні політична партія замість суспільного представника у владі стала провідником приватного інтересу.

Збільшенню впливу олігархів на політику України сприяв і закон щодо державного фінансування політичних партій. Його розробники запевняли, що цей закон має стати одним з інструментів боротьби з олігархами та впливом великого капіталу на політику України.

Нагадую, що питання державного фінансування політичних партій в українському парламенті розглядали неодноразово – адже це практика усіх демократичних країн. Проте позиція урядів була незмінною – у державному бюджеті на це катма грошей.

І ось раптом, у 2016 році, у розпалі російської збройної агресії проти України та стрімкого падіння економіки держави, розпочалося бюджетне фінансування фактично олігархічних партій, якими був наповнений український парламент. Отже, коментарі зайві.

Замість інструменту боротьби з українським олігархатом державне фінансування їхніх партій лише посилює їхні ж впливи на державну політику.

Що з цим робити?

Відповідь проста. Україні, на 30 році незалежності, нарешті треба повернутися до базових засад європейського партійного будівництва. Тобто, до створення ідейних партій, які будуть здатні у державну політику проводити суспільно важливі інтереси.

Початком цього процесу має стати призупинення держфінансування парламентських олігархічних партій, а також заборона приватним олігархічним ЗМІ здійснювати політичну рекламу своїх кишенькових проєктів. Лише за таких умов в Україні зможуть розвиватися ідеологічні партії, а відтак і нарешті постане європейська демократія.


Розгляд у Верховній Раді скандального податкового законопроєкту №5600 відклали щонайменше на тиждень. І хоча багато норм, які спричинили найбільше нарікань від підприємців, вдалося змінити, загалом законопроєкт навряд чи сприятиме покращенню бізнес-клімату в Україні.

Відтак законопроєкт №5600 може потрапити в парламентську залу з нормами, які лишатимуться загрозливішими для пересічних законослухняних підприємців, ніж для олігархів, стверджує «Лівий берег».

Так, відповідно до фінальної таблиці поправок, податкова отримує можливість направляти запити на надання інформації про платника податків не лише тоді, коли є чіткі свідчення порушення законодавства, але і коли є дані, які потенційно «можуть свідчити» про такі порушення, наприклад, скарга конкурента. Це розширює можливі підстави для податкової практично до безмежного. До того ж якщо податковій з тих чи інших причин «не сподобається» надана інформація, це дорівнюватиме проведенню позапланової перевірки.

Ще однією вадою законопроєкту №5600 є те, що він зменшує бажання інвестувати у всіх, хто вміє рахувати. Для великих платників податків пропонують враховувати тільки 50% витрат минулих періодів при визначенні податку на прибуток. Наприклад, інвестор вкладає 10 млн грн у відкриття нової фабрики. Через рік роботи фабрики він отримує 6 млн грн доходу. Це добре, але він ще навіть не «відбив» початкові інвестиції. І тут законопроєкт №5600 каже, що владі байдуже – 50% затрат перекрив, а з надлишку вже, будь ласка, плати податок на прибуток. Виглядає не такою вже привабливою можливістю для інвестицій.

Про інші суперечливі норми йдеться в статті Ярослава Железняка «Що чекати від законопроєкту №5600: аналіз до другого читання».


На сьомому році війни вкрай важливо розібратися, що не так в Україні із оборонним замовленням і як це виправити, наголошує «Українська правда».

Видання пише, що таємна процедура держоборонного замовлення з перших років російської агресії перетворилася на непрозорий механізм розподілу бюджетних коштів між наближеними до влади компаніями.

Через секретні контракти Міноборони закуповувало навіть вантажні автомобілі, характеристики яких точно не становлять таємницю для розвідок інших країн та простих користувачів мережі Інтернет.

Цього року вступив в силу новий закон «Про оборонні закупівлі», який мав розсекретити більшу частину держоборонзамовлення та запровадити зрозумілі конкурентні процедури.

Але сталося не так як гадалося, констатує автор статті Гліб Канєвський. Нове Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, яке створили спеціально під реформу сектору оборони, не змогло вчасно підготувати законодавчу та електронну базу для втілення закону про оборонні закупівлі на практиці.

Таким чином, цього року Міноборони знову під грифом «цілком таємно» витратить 27 мільярдів гривень на закупівлю та ремонт озброєння. А це, як нагадує дописувач, значно більше за суму, яку МОЗ отримало з Фонду боротьби з COVID-19.

Автор статті стверджує, що чиновники Міноборони платять бюджетні кошти компаніям, яких самостійно обирають без будь-яких конкурсів. Але потім не завжди вчасно отримують військову продукцію. І це все відбувається без будь-якого цивільного контролю, бо все охороняється таємницею.

Важливо пам’ятати, що саме цивільний контроль в країнах НАТО, тобто помірковано розкрита інформація про оборонні бюджети, є запобіжником від корупції.

Міністерство оборони України роками звітує про високі показники освоєння бюджетних коштів на закупівлі військової техніки. Водночас, ціла піраміда проблем у забезпеченні армії за сім років так і не була вирішена, наголошує автор.

Врешті-решт, якщо волонтери і досі збирають кошти на тепловізори, генератори, дрони та інше спорядження, то очевидно, що профільне міністерство робить щось не так.

Тому вкрай важливо, щоб військове відомство зайняло проактивну позицію  у розсекречуванні закупівель тієї продукції, яка не несе в собі ніякої таємниці для ворога. Як-то замовлення медичних чи вантажних авто.  І перевело ці закупівлі на конкурентні процедури, щоб отримати змогу купити потрібний товар без корупційних ризиків. Про це йдеться в матеріалі «Ахілесова п'ята Зекоманди. Чи буде виконане оборонне замовлення-2021?».

К-ть переглядів 154
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Партнери та друзі

Skarbynatsii 160x80

Галерея

Наші контакти

Секретаріат

01021, м.Київ,

вул. Мечнікова 16, офіс 4.1

Тел: (095) 145 6940

 

 

 

JoomShaper
Розробка сайту   Original without effects on transparent background 333x75