Австралійський науковець у рецензії на книгу Юрія Костенка «Ukraine’s Nuclear Disarmament: A History»: “Книга захоплює й містить важливі уроки для вирішення сучасних світових проблем”

Дослідження Юрія Костенка “Ukraine’s Nuclear Disarmament: A History («Історія ядерного роззброєння України»)​” – це читання, яке захоплює і дає історичне уявлення про розпад Радянського Союзу, появу незалежної України, управління її відносинами з Москвою та Заходом, а також про виклики та підводні камені дипломатії з позиції слабкості. Книга містить важливі уроки для вирішення сучасних проблем розповсюдження озброєння в Північно-Східній Азії та на Близькому Сході.

Про це та інше йдеться у рецензії Джона Тілеманна (John Tilemann), старшого асоційованого співробітника Азіатсько-Тихоокеанської Мережі Лідерства («Asia-Pacific Leadership Network») з питань нерозповсюдження ядерної зброї та роззброєння на англомовну книгу Юрія Костенка. Азіатсько-Тихоокеанська Мережа Лідерства (APLN) з питань нерозповсюдження ядерної зброї та роззброєння – це мережа з понад 110 політичних, військових і дипломатичних лідерів з країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які займаються вирішенням проблем безпеки та оборони з особливим акцентом на подолання й усунення ризиків ядерної зброї.

Нижче представлено скорочений варіант перекладу рецензії, розміщеної на офіційному інтернет-представництві Australian Institute of International Affairs.

Контекст ядерного роззброєння України – розпад Радянського Союзу та закінчення холодної війни. Юрій Костенко розповідає про процес із перших вуст.

1990-ті були золотою епохою контролю над ядерними озброєннями. Перший Договір про скорочення стратегічних озброєнь (СНВ), узгоджений 1991 року, призвів до масового скорочення ядерних арсеналів США та Росії. 1992 року Китай, а потім Франція приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ввівши всі п’ять «визнаних» ядерних держав у режим нерозповсюдження.

Три колишні республіки Радянського Союзу – Білорусь, Казахстан і, нарешті, Україна, відмовилися від ядерної зброї та приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерного озброєння як держави, які не мають ядерної зброї. 1995 року Конференція з перегляду та продовження ДНЯЗ подовжила термін дії Договору на невизначений строк.

Розповідь Юрія Костенка про денуклеаризацію України – це детальне дослідження, яке спирається на його власну роботу як міністра довкілля, але, що ще важливіше, як провідного депутата українського парламенту. Дослідження аналізує проблематичність рішення України щодо ядерного роззброєння та дає унікальне уявлення про міжнародні переговори та дипломатичну практику.

Костенко описує основи політики та політичні сили, що діяли під час розпаду Радянського Союзу. І про тогочасні зусилля, спрямовані на те, щоб визначити потреби нової суверенної держави, якій ще бракує основ державності. Безпосереднім відправним пунктом став запас ядерної зброї, який Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу в 1991 році – ймовірно, понад 4000 боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет (з кількома боєголовками) і близько 40 важких бомбардувальників. Костенко пояснює складність у визначенні кількості зброї, а також плутонію та високозбагаченого урану, які вони містили.

У центрі історії – внутрішньополітична криза нової незалежної держави Україна. Держава вирішувала внутрішні розбіжності, водночас намагаючись подолати тиск Москви та Вашингтона. Спочатку в керівництві України домінувала виконавча влада на чолі з президентом, яка в основному складалася з чиновників, що мали міцні зв’язки з Москвою. Костенко зазначає, що у перші місяці після здобуття незалежності українська телефонна система та система прослуховування контролювалися Росією, а її розвідка та іноземні служби все ще були тісно пов’язані зі своїми колишніми московськими босами. Він особливо критикує Міністерство закордонних справ через відсутність незалежного рішення.

Москва вимагала вивезти в Росію всю ядерну зброю та стратегічні ракети, стверджуючи, що для безпеки та економічних інтересів України найкраще якнайшвидше відмовитись від ядерної зброї та приєднатись до ДНЯЗ – погляди, які зазвичай підтримує Вашингтон. Ті в Києві, які сприймали цю позицію, також зазначили, що якщо Україна не здасть зброю, Москва, найімовірніше, вилучить її силою. Крім того, Україна опинилася в залежності від російських енергоносіїв та інших поставок.

Проте в українському парламенті були й інші, більш національно орієнтовані політики, зокрема наш автор, який стверджував, що ядерна зброя та системи її доставки можуть бути використані для досягнення кращих безпекових та економічних результатів для України. Він називає це стратегією «ефективного роззброєння».

Книга досліджує, як українці намагалися визначити свої потреби національної безпеки. Якби Україна відмовилася від ядерної зброї, як би вона захищалася?

Країна була також глибоко розділена щодо того, чи є Росія справжнім другом чи ворогом. В Україні були політики, які хотіли зберегти ядерну зброю і знайти способи взяти її під контроль у Москви. Костенко визнавав, що ядерно озброєна Україна була надто далеким кроком – Вашингтон був рішуче проти, і в ширшому політичному співтоваристві США лише теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер аргументував перевагу ядерної зброї в Україні.

Костенко стверджує, що, хоча Україна таки визнала необхідність приєднатися до ДНЯЗ як неядерна держава, її частка радянського ядерного арсеналу була потенційно потужною розмінною монетою, яку продавали занадто дешево. Костенко також прагнув використати успадкований запас ракет для неядерних високоточних керованих ракет. Цього не мало бути – ракети розібрали, а силоси знесли. Іншим джерелом безпеки могла бути глибока взаємодія із Заходом, зокрема з НАТО. Ці пошуки були постійним джерелом внутрішніх дебатів і суперечностей з Москвою.

Оскільки ці варіанти безпеки відступили, парламентська фракція Костенка домагалася посилених, юридично обов’язкових гарантій безпеки від ядерних держав. Пошуки таких гарантій привели до саміту в Будапешті 1994 року, де Україна нарешті приєдналася до ДНЯЗ, а Росія, США, Великобританія, а пізніше Китай і Франція отримали запевнення у формі «Будапештського меморандуму», який «підтверджує» існуючі запевнення та додає, що три ядерні держави «проведуть консультації у разі, якщо виникне ситуація, яка викликає питання щодо цих зобов’язань». Костенко чітко запитує, – як ці заходи допомогли Україні проти вторгнення 2014 року за підтримки Росії та подальшої окупації української території. Тут є уроки щодо того, що потрібно зробити міжнародній спільноті, аби вирішити сьогоднішні проблеми розповсюдження зброї в Північній Кореї та Ірані.

Іншим фокусом цього дослідження є економічні аспекти роззброєння. Хто мав платити за демонтаж озброєння та систем доставки і яку цінність буде надано вивільненим ядерним матеріалам? Костенко стверджує, що з Україною в обох випадках поводилися несправедливо. Він особливо критично ставиться до того, що Україна не отримала компенсації за плутоній. Україна дійсно отримала частину свого урану у вигляді змішаного палива для свого великого парку атомних електростанцій.

Цікавою побічною історією є привабливі пропозиції приватних інтересів США допомогти Україні експлуатувати свої запаси плутонію та урану, або допомагаючи Україні виробляти власне паливо і тим самим позбутися залежності від Росії (General Atomics); або використанням об'єктів у США (проект Ісаї). Якщо коли-небудь була офіційна підтримка США таких домовленостей, вона швидко розвіялася, враховуючи стурбованість США щодо забезпечення тісного партнерства з Росією в управлінні процесом денуклеаризації.

«Розвиток ядерної зброї» не викликав невиправданого занепокоєння, враховуючи хаос після розпаду Радянського Союзу, і невелика кількість ядерних матеріалів була вилучена в результаті спроб ядерної торгівлі. Зусилля США щодо допомоги вирішити ці проблеми, насамперед, надзвичайно інноваційний Закон Нанна-Лугара, внесли значний внесок у безпеку ядерних матеріалів у колишньому Радянському Союзі, але Костенко стверджує, що враховуючи вартість матеріалів, від яких вона відмовилася, платежі Україні були вкрай недостатніми.

Книга містить велику кількість корисних приміток та ключових документів. У ньому є корисний вступний есе Пола Д’Аньєрі, американського дослідника міжнародних відносин, який зосереджується на відносинах між США та Україною. Оформлення книги приваблює біографічними довідками про головних дійових осіб.

Юрій Костенко, Історія ядерного роззброєння України, Рецензія

Читайте також: