Ядерна зброя України: благо чи зло. Політико-правовий і економічний аналіз роззброєння (Парламентська газета «Голос України», № 164 (414), 29 серпня 1992 р.)

16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголошено намір стати у майбутньому без’ядерною державою. З тих пір у політиці України питання ядерного роззброєна посідає одне з провідних місць. Свідченням цього є наступні Заява Верховної Ради України про без’ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року та постанова Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу» від 9 квітня 1992 року. В цих документах закладені правові основи та механізми ліквідації найруйнівнішої зброї, яку створено за історію людства. Саме Україна, що вже зазнала чорнобильського лиха, першою з республік колишнього Союзу РСР стала ініціатором знищення ядерних арсеналів на своїй території.

Проте, хоч як це дивно, саме ядерна політика України є предметом найбільших політичних спекуляцій різних закордонних і навіть доморощених діячів. Виникає запитання: чим є ядерна зброя для України — благом чи злом? Чи слід її комусь віддавати, чи знищувати самим?.. I нарешті, хто і чим захищатиме нас після ядерного роззброєння? На ці запитання читач знайде відповіді в запропонованій його увазі публікації.

І. ЧИЇ АНСЕНАЛИ?

Для початку спробуємо чітко визначити політико-правовий статус держав, на території яких розташовані ядерні арсенали колишнього СРСР та право власності на цю зброю. Так, згідно з нормами міжнародного права всі держави, які утворилися на території СРСР, стають його правонаступниками в частині як матеріальних активів, так і міжнародних зобов’язань. Керуючись саме цими нормами, західні кредитори зобов’язали не лише Росію, а й інші незалежні держави (в тому числі й Україну) сплачувати всі борги колишнього Союзу РСР. Таким чином, виходячи з цих норм, Україна разом з Білоруссю й Казахстаном нарівні з Росією не лише де-факто, а й де-юре стали ядерними державами. З іншого боку, крім Росії, жодна з цих держав не має повного технологічного циклу виготовлення ядерних боєзарядів і згідно з положеннями іншого міжнародного документа, а саме Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, такі' держави належать до категорії неядерних.

Неприйнятною є й спроба деяких правників та експертів прирівняти ситуацію з ядерними арсеналами, що склалася на території колишнього СРСР, з наявністю ядерної зброї США в деяких країнах Західної Європи. Туди зброю завозили у готовому вигляді, в той час як Україна разом з іншими республіками брала безпосередню участь у створенні ядерних арсеналів СРСР, вкладаючи відповідно у цю справу свій значний інтелектуальний потенціал та величезні матеріальні ресурси. Врешті-решт, визнання Сполученими Штатами Америки України, Білорусі, Казахстану та Росії колективною стороною Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО) є також свідченням факту розподілу ядерного потенціалу колишнього СРСР між новими державами.

У наших внутрішніх правових актах, ухвалених Верховною Радою щодо ядерної зброї, зазначаються лише наміри України стати в майбутньому без'ядерною. Сьогодні казати про нашу державу, наче вона не володіє ядерною зброєю, не лише передчасно, а й небезпечно. Для прикладу, спробуймо виходити з того, що Україна має без’ядерний статус. Зразу ж виникають правові проблеми із стратегічними ядерними ракетами, розташованими на території України. Чия це зброя? Коли існував СРСР, тоді все було просто — це була його зброя. Якби Радянський Союз зберігся, а Україна після грудневого референдуму вийшла з його складу, то статус ядерних арсеналів на території України залишився б незмінним — це була б зброя іншої держави, тобто СРСР.

Після розпаду Союзу ситуація принципово змінилася. Тепер можливі два варіанти розподілу ядерних арсеналів. Перший, це коли власниками стають держави, на території яких розташована ядерна зброя, що, до речі, відповідає нормам Віденської конвенції про правонаступницттво держав 1983 року. Другий — коли власником стає одна Росія — і це здебільшого збігається з положеннями Договору про нерозповсюдження зброї 1968 року. Розглядати ядерну зброю як власність СНД неправомірно, адже СНД не є державою. Виходячи з першого варіанту, Україна як власник ядерної зброї може брати на себе будь-які зобов’язання щодо неї і повністю контролювати та відповідати за процес її знищення. В цьому разі логічним та правильним є приєднання України як рівноправної сторони до Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, укладеного між колишнім СРСР і США в липні 1991 року.

Якщо ж вважати власником ядерних арсеналів лише Росію, то в цьому разі Україна не може брати на себе відповідальність за ядерне роззброєння на своїй території, адже не можна знищувати те, що тобі не належить. У цій ситуації незрозумілими стають участь і роль України у Договорі про скорочення та обмеження СНО. Крім того, наявність ядерної зброї іншої держави (Росії) на нашій території протягом тривалого періоду (процес ядерного роззброєння України може тривати 7–10 років) вступає у суперечність з принципами позаблоковості, які проголосила Україна, перешкоджатиме нашій інтеграції з країнами Західної Європи. І останнє. Верховна Рада України не дала згоди на те, щоб усі права й відповідальність за володіння ядерною зброєю колишнього СРСР залишилися лише за Росією. Тобто другий можливий варіант розподілу ядерних арсеналів повністю суперечить нашому законодавству.

Таким чином, більшість політико-правових проблем, пов’язаних з ліквідацією ядерної зброї, можна успішно розв’язати лише у випадку, коли Україна буде власником ядерного потенціалу колишнього СРСР, розташованого на її території, та до його знищення матиме тимчасовий статус ядерної держави.

ІІ. РУЙНУВАТИ – НЕ БУДУВАТИ

Знищення ядерної зброї, до речі, як і її створення, вимагає вирішення складних науково-технічних питань, що потребує значних матеріальних витрат. Тому потрібен техніко-економічний аналіз можливих варіантів утилізації ракетних комплексів, тим паче, що в умовах економічної кризи вкладати кошти у цю справу надзвичайно важко. В першу чергу необхідно розробити безпечні технології демонтажу та утилізації. На території України базуються два типи стратегічних ядерних ракет з рідким і твердим паливом. Рідкопаливні носії заправлені високотоксичними компонентами – пальним гептилом та окислювачем амілом. Що стосується амілу, то його можна переробляти на хімічних підприємствах України, хоча все це і буде вимагати значних витрат. Технології переробки та зберігання надзвичайно токсичного гептилу, який прирівнюється до токсичності бойових отруйних речовин, поки що немає. Немає й технологічного процесу утилізації твердопаливних ракетних носіїв. Проте, враховуючи високий науково-технічних потенціал України, а також наявність «Південмашу», підприємства, що виробляє ракетні носії, можна очікувати, що такі технологічні процеси найближчим часом будуть розроблені.

Непростою є проблема утилізації головної частини стратегічної ракети з ядерним зарядом, що обумовлено відсутністю в України відповідних підприємств та фахівців. Незважаючи на це, не можна повністю погодитися з висновками деяких відомств стосовно простої передачі боєголовок Росії. Не вдаючись до детального аналізу всіх можливих втрат від такої передачі, звернемо увагу ось на що. У головних частинах розміщені уран та плутоній – це матеріали, добуті в результаті величезних інтелектуальних та матеріальних витрат. Їх вартість оцінюється на міжнародному ринку відповідно до 100 мільйонів доларів за тонну урану та від 500 мільйонів до мільярда доларів за тонну плутонію. Крім цього, високозбагачений уран та плутоній є надзвичайно цінними енергоносіями. Енергетична цінність плутонію, наприклад, сьогодні становить до 30 доларів за 1 грам. Тому найбільш доцільним є їх повторне використання для потреб енергетики. Так, високозбагачений уран можна змішувати з природним ураном до концентрації 3–5 відсотків і використовувати для тепловиділяючих елементів атомних електростанцій. За умов відсутності в Україні підприємств повного технологічного циклу по збагаченню урану та виготовленню тепловиділяючих елементів для АЕС, використання високозбагаченого урану з ядерних боєголовок може допомогти вирішувати протягом певного часу проблему ядерного пального для наших АЕС.

(Далі буде).

Юрій КОСТЕНКО,

народний депутат України.

Парламентська газета «Голос України», № 164 (414),

29 серпня 1992 року

Читайте також: