Юрій Костенко: «Врегулювання кризи: шанс скористатися світовим алгоритмом ще є»

Жодна революція у світі не завершувалася без політичного діалогу, який інколи тривав роками. Винятком є хіба що «жовтнева революція» 1917-го. Це класичний приклад, що стається, коли опонентів вважати «ворогами».

Україна має досвід мирного врегулювання найгостріших політичних протистоянь. Але, зважаючи на перебування країни на межі дефолту, Україні життєво важливо вийти з ситуації ще й з економічними трансформаціями. Світова практика виробила алгоритм, як це робиться. Україна все ще може ним скористатися.

Світовий досвід

На початку 89-го року, коли у Польщі відбувалися масові антикомуністичні протести, за стіл переговорів сіли опозиційна «Солідарність» та влада, а посередництво забезпечувала польська церква. Саме круглий стіл 89-го, учасниками якого були конфліктуючі сторони, сформував план наступних політичних реформ. Він включав три головні пункти: зміни до Конституції, вибори на демократичній основі Національних зборів Польщі та формування першого демократичного уряду. Цей план узгоджувався через діалог, а не так, що одні прийшли й сказали «має бути по-нашому», а інші відповіли «єсть, товарищ командир».

Реалізував його технічний уряд, який започаткував політику реформ. Її автором був віце-прем’єр з економічної політики Лєшек Бальцерович. Його політика так званої «шокової терапії» тепер вважається класичною для швидких трансформацій.

На основі його роботи відбулися далі зміни Конституції, які дозволили провести у 1991 році перші демократичні вибори до Національних зборів, а восени обрати першого демократичного президента – Леха Валенсу.

Польський приклад дуже показовий у тому сенсі, що на ньому добре видно: вимоги людей, які виступили проти влади, не були стопроцентно виконані того ж дня (і, більше того, не могли бути виконані). Їх місія була в іншому: вони започаткували процес – демократизації Польщі та економічних реформ. Але щоб цей процес розпочати, політики мали виконати свою місію: перевести вимоги і гасла протестуючих громадян у політичну площину – в план дій.

Жоден протест не завершується виконанням усіх вимог. Це, фактично, початок чергової реформи, якої вимагає суспільство.

Є інший варіант розвитку подій, коли політики не йдуть на діалог, – військове протистояння. Класичні приклади – громадянська війна в Югославії на початку 90-х та події останніх двох років у Північній Африці, де тривають громадянські війни, які досі не завершені остаточним оформленням влади нової якості.

Український досвід

В Україні це вже п’ята політична криза. Чотири попередні завершувалися без жертв.

У жовтні 90-го, під час «Революції на граніті», студенти вийшли з п’ятьма політичними вимогами: недопущення підписання нового союзного договору, перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі (хоча тоді ще, окрім КПРС, партій не було, а лише громадські організації), проходження військової служби українцями на території України, націоналізація майна КПРС та ЛКСМУ, відставка голови Верховної Ради Кравчука і голови Ради міністрів Масола.

Я тоді входив від Народної Ради до складу переговірників зі студентами – разом із Богданом Горинем, Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком; від комуністів був Станіслав Гуренко. Круглого столу як такого не було – ми спілкувалися переважно з лідерами голодування Олесем Донієм та Маркіяном Іващишиним у Верховній Раді. Вихід із активної фази «студентського майдану» було знайдено через політичний компроміс. Як передумову до припинення голодування Верховна Рада виконала лише одну вимогу: відставка Масола. Нагадаю, що тоді у комуністів була конституційна більшість.

Інші вимоги були виконані, але згодом: новий союзний договір перекреслила незалежність, перевибори Верховної Ради пройшли аж у 1994 році, націоналізація майна КПРС відбулася рішенням президії Верховної Ради одразу після проголошення незалежності, а Кравчука обрали президентом.

Економічна криза 1992–93 років призвела до масових страйків, у першу чергу шахтарських, та загрози переростання їх у глибоку політичну кризу. Серед вимог страйкарів, окрім соціальних вимог, були й політичні: позачергові парламентські і президентські вибори.

Тоді питання здебільшого вирішувалося на переговорах президента Кравчука і голови Верховної Ради Плюща. Плющ представляв позицію Верховної Ради і врешті підтвердив її готовність до саморозпуску (там уже були очевидні диспропорції – «група 239» заблокувала всі системні реформи); Кравчук також погодився на дострокові вибори президента, бо був переконаний у тому, що виграє. Вибори відбулися у 1994-му: парламентські – у березні, президентські – влітку.

Третя криза, 1999 року, починалася з економіки. Тоді Україна наближалася до дефолту, як і сьогодні. Далі криза переросла ще й у політичну, коли після убивства Георгія Гонгадзе розпочалася акція «Україна без Кучми».

Стабілізуючим фактором у тій ситуації виступив перший технічний уряд – уряд Ющенка, який розпочав системні реформи. Люди отримали заборговані роками пенсії та зарплати. Саме його успішна (з економічної точки зору) діяльність, фактично, не дозволила політичній кризі 1999–2000 років розвитися у неконтрольовану стихію.

Революція 2004 року. У найбільш вибухонебезпечний момент, після другого туру виборів, коли люди вийшли на майдан Незалежності, в Україні відбувся перший круглий стіл. Він зібрав тодішнього президента Кучму, голову Верховної Ради Литвина, двох кандидатів у президенти (Ющенка та Янкуковича) і представників Євросоюзу – верховного комісара ЄС Солану, президентів Польщі та Литви Квасневського і Адамкуса, генсекретаря ОБСЄ Кубіша та інших. Вони домовились про: а) незастосування сили до протестувальників, б) можливість третього туру виборів; в) зміну Конституції щодо переходу частини повноважень президента Верховній Раді.

Як перший заступник Ющенка по опозиційній фракції «Наша Україна», я брав участь у всіх переговорних процесах зі владою від 2002 року – починаючи від спроб сформувати більшість із блоком «За єдину Україну» для реалізації спільного пакету реформ, який ми розробляли із західними економістами, – і закінчуючи круглим столом у грудні 2004 року.

Тоді, навіть якщо робота Верховної Ради була заблокована (чи нами, чи опонентами), діалог відбувався постійно. Отак, як зараз, коли парламентарії розходяться на місяці і не вітаються один з одним, – такого не було. Поза сесійною залою постійно працював такий орган, як Погоджувальна рада при голові Верховної Ради. Тобто, політичний діалог весь час був. Але він був без телекамер. Тільки з’явилися політики перед телекамерами – робота закінчилася, почався піар. А це – відсутність реалістичності у вимогах, емоції. А на основі емоцій вийти із кризи, тим більше системної, неможливо.

Євромайдан 2013–2014. Уперше за історію криз в Україні відсутній реальний політичний діалог між владою і опозицією. Відсутні будь-які стабілізуючі чинники. Усі ідеї генерують не політики, а сам Майдан. Але його пропозиції все одно потребують політичного процесу. Тому без організації політичного діалогу між владою та опозицією мирний вихід із Євромайдану є неможливим.

Що вже пробували

Нагадаю, що в Україні вже міняли за її новітню історію.

Президенти. У нас відбулося п’ять президентських виборів із різними програмами. Найбільш рельєфно ці програми відрізнялися не обіцянками «покращити життя» (це гарантували всі), а стратегічним курсом, яким має рухатися Україна. Одні – в бік Росії, інші – до Європи. І хоча перемагали різні програми і особистості, в Україні досі не реалізовано жодної геополітичної стратегії. Тому Україна досі, як і 23 роки тому, так і залишається, з одного боку – об’єктом амбіцій Росії, з іншого – млявої реакції Заходу на ці амбіції.

Уряди. Їх за роки незалежності змінилося більше десятка – від «урядів професіоналів» до «урядів народної довіри». Але ніхто з них не реалізував жодної системної економічної реформи. Тому в Україні до сьогодні розбиті дороги і жодна галузь виробництва не має сучасних технологічних перевтілень.

Парламент. Більшості у Верховній Раді були різні. Від «національного порятунку» – до «реформістів», «демократів» і т. ін. Але системи законів європейського ґатунку за майже чверть століття парламент не сформував.

Конституція. Відбулися її модифікації: від суто парламентської та змішаної форми державного правління, – до президентської, і от зараз знову йдеться про її нову модифікацію. Але досі це ніяк не вплинуло на якість державної політики та економічний розвиток і соціальні стандарти.

Виборчі моделі. За роки незалежності вони змінювалися від суто мажоритарної – до змішаної, потім пропорційної, і зараз знову повернулися до змішаної. Знову ж: системних результатів Україні це не дало.

На прикладі цих історичних фактів можна однозначно констатувати, що вимога просто зміни чи то президента, чи то парламенту, чи то чергових змін Конституції самі по собі не дадуть нової якості української державної політики.

Технічний уряд

Відповідь на запитання, що може започаткувати системні і якісні зміни в українській політиці, які є тут механізми, дає світовий досвід.

Перехідні (технічні, тимчасові) уряди – це практика всіх революцій. Як перший крок для переведення протистояння в політичний діалог.

Технічний уряд повинен прийти на період від декількох місяців до року. Його функція – розробити і реалізувати першочергові заходи для уникнення економічного розвалу України. Ці заходи мають узгоджуватися із ЄС і США, бо їх неможливо реалізувати без фінансового забезпечення. Щодо Росії (яка, до речі, єдина має чіткий план щодо України – але тут не йдеться про європейські цінності), вона не має на сьогодні ресурсів для того, щоб підняти на ноги 46-мільйонну Україну з її нинішніми колосальними економічними диспропорціями.

Щоб отримати фінансування, програма стабілізації має бути погоджена із країнами-донорами, а склад уряду – бути переконливим з точки зору здатності проводити такі реформи.

Ні під аматорів-ентузіастів, які не розуміють, що таке урядова діяльність, ні під людей, які в політиці мають свій особистий бізнесовий інтерес, інвестиції не дадуть. 50-60-процентні «відкати» в такі програми не закладають. А нинішня українська політика – і на Заході це ні для кого не секрет – це передовсім особистий інтерес.

Тому кадрово це має бути не «уряд народної симпатії», а уряд політиків-професіоналів із досвідом роботи у відповідних сферах політичної, економічної, чи фінансової діяльності, з яким Захід готовий сідати і розробляти «план Маршала» для порятунку України на фаховій основі.

У тактичному плані завдання технічного уряду – стабілізувати упродовж найближчих місяців економіку, аби не припинилося фінансування бюджетної сфери, та започаткувати системні реформи, передовсім для підтримки малого й середнього бізнесу – основи ринкової економіки.

Політично технічний уряд повинен підготувати ґрунт для президентських та парламентських виборів, а також перелік законів, які до цього потрібно ухвалити парламентом, забезпечити проведення виборів на демократичній основі, а також створити тло для переговорів про те, якими мають бути конституційні зміни і коли, враховуючи конституційну процедуру, вони почнуть діяти.

Саме цей уряд повинен дати іноземним інвесторам відповідь на запитання, куди і під які умови варто вкладати в Україну інвестиції, які дадуть можливість Україні швидко пройти кризовий період і вийти на шлях економічного розвитку.

Але найперше, що має зробити технічний уряд, – скасувати постанову Кабміну щодо відмови від євроінтеграції. Це одразу все поставить на свої місця: і геополітичні пріоритети, і встановить вимоги до складу уряду – там мають бути тільки люди, які бачать вихід з кризи через демократизацію та зближення з Європою.

Хто має бути за «круглим столом»?

Зараз уже очевидно, що самотужки опозиція і влада не спроможні вийти на конструктивні домовленості. Тому потрібно ще, як мінімум, дві сторони.

Одна – це громадянське суспільство, яке активно представлене на Майдані; воно має сформувати своє представництво. Друга – це посередник у переговорах, тобто той, хто візьме на себе місію забезпечити виконання домовленостей, причому це зобов’язання не тільки щодо політичних, але й фінансових гарантій. Це можуть бути лише західні країни, бо Росія у такій ролі виступити не може навіть теоретично – вона поти євроінтеграції України, а саме це питання і є суттю нинішньої політичної кризи.

Іншими словами, переговорний процес повинен передбачати тих учасників, які будуть забезпечені повноваженнями для реалізації плану дій, що їх напрацює «круглий стіл».

Тест на наміри ЄС

В Ірані працює комісія, створена Європейським союзом, щодо іранської ядерної програми; в роботі цієї комісії беруть участь також представники Росії і США. Аналогічний приклад маємо по Сирії та Лівані – для розв’язання конфлікту в цих країнах ЄС теж сформував комісію.

Якщо Євросоюз має намір долучитися до політичної стабілізації в Україні, по Україні також має бути створена комісія, яка разом із українською владою, опозицією та суспільством почне фахово напрацьовувати план виходу з кризи. Ця спільна робота стосується й оцінки пропозицій щодо майбутніх представників у технічному уряді.

Фактор часу

Скільки потрібно часу для того, щоб «круглий стіл» напрацював план? Із досвіду: щоб вийти на конкретику, потрібно від 2 тижнів до місяця, якщо всі учасники готові до переговорів. Бо на сьогодні саме це є найбільшою проблемою. Поки що ніхто не висловлює готовності відмовитися від мови ультиматумів, а замість цього сісти за стіл переговорів і починати, фактично, конструювати дорогу з тими елементами, без яких неможливий рух.

Якщо подивитися, скільки тривав круглий стіл у Польщі, то це не така довга процедура. Набагато складніше почати реалізовувати цей план. Тому завдання круглого столу – це лише погодити принципи і окреслити напрямок, в якому будуть рухатися далі політики.

Хто має сказати «А»?

Якщо апелювати до світової практики, то переважно розпочинає переговорний процес опозиція, бо вона є ініціатором змін і найбільше в них зацікавлена; а от влада, як правило, зацікавлена тільки в одному: зберегти себе. У світовій практиці є також приклади, коли діалог ініціювали керівники тих чи інших владних інституцій, або, наприклад, церква.

В Україні немає єдиної церкви чи іншої інституції, чий авторитет є незаперечним для всього суспільства. Тому в українських умовах саме сторона опозиції повинна запропонувати шлях виходу з кризи, а владане протидіяти, не робити вигляд, що вона цей діалог підтримує, а робити конкретні кроки.

Найпершим таким конкретним спільним кроком мало б стати визначення кола учасників круглого столу – осіб, які стануть його учасниками, та інституцій – таких, як Європейський союз.

Довідка: Юрій Іванович Костенко

1992 −1993 — очолював українську урядову делегацію на переговорах з Росією щодо ядерного роззброєння. Займав жорстку позицію, завдяки якій ядерна зброя, що знаходилася на території України, була визнана власністю України. Не погоджувався на невигідні для України умови вивезення зброї в Росію. Був замінений іншим урядовцем, який швидко підписав принизливі для України угоди.

1992-1998 — міністр охорони довкілля, а з 95 року та ядерної безпеки України. Здійснена масштабна екологічна реформа (вперше введено плату підприємств за використання природних ресурсів і плату за забруднення довкілля). Удвічі збільшено територію заповідників. Створена сучасна система техногенної та ядерної безпеки. За час перебування на посту міністра практично всі природоохоронні програми фінансувалися за рахунок міжнародних коштів. Сумарна безвідплатна допомога для здійснення природоохоронних програм та створення системи ядерної безпеки обчислювалася десятками мільйонів доларів США.

1995, квітень — враховуючи загрозливий стан «Саркофага» (під ним залишилося майже 200 т ядерного палива та тисячі тонн радіоактивних відходів, які загрожували виникненням ланцюгової реакції; оболонка «Саркофагу» мала до 1000 м2 щілин), ініційовано переговорний процес із «Великою сімкою», який завершився підписанням Меморандуму порозуміння між Україною та «Великою сімкою» щодо закриття ЧАЕС. У результаті Україна отримала на безвідплатній основі більше $1млрд. на роботи для підвищення безпеки «Саркофагу».

1997 – як голова урядової делегації добився вигідних для України умов виконання Конвенції щодо глобальних змін клімату (Кіото, Японія)

Ініціатор проведення екологічної реформи в Україні та створення сучасної системи ядерної безпеки.

Юрій Костенко

Читайте також:

Контакти

  • Українська Народна Партія
  • Україна, 01601, м. Київ
  • вул. Мечнікова 3, офіс 314
  • Тел.: +38 095 145 6940
Image
Image
Image